Руслан Кравченко став четвертим поспіль генеральним прокурором за часів каденції президента Володимира Зеленського, який після звільнення опинився за межами України, фактично повторивши шлях своїх попередників – Руслана Рябошапки, Ірини Венедіктової та Андрія Костіна.
Системна криза інституції
Звільнення Кравченка, ухвалене Верховною Радою 15 вересня 2026 року, супроводжувалося скандальним виїздом посадовця за кордон за допомогою сумнівного відрядження, яке виглядало як спроба уникнути наслідків масштабної операції Карфаген. Ця ситуація демонструє глибокі вади в архітектурі Офісу Генерального прокурора, де кадрова політика досі базується на політичній лояльності, а не на реальній компетенції чи доброчесності.
Ключові проблеми та шляхи вирішення
- Відсутність внутрішніх механізмів стримування, що дозволяє генпрокурору одноосібно ініціювати відрядження та вибірково здійснювати переслідування.
- Залежність призначення від кулуарних рішень Банкової, що робить посаду інструментом ручного управління, а не незалежним органом правопорядку.
- Необхідність запровадження реального конкурсного відбору через Вищу раду правосуддя з вирішальною роллю міжнародних експертів, що є зобов’язанням перед Євросоюзом.
Без докорінної зміни правил гри, де прозорість процедури захищена від спроб маніпуляцій, як це вже траплялося з іншими антикорупційними органами, будь-який закон залишиться лише новою вивіскою для старої практики.
Стрімка процедура заміни генпрокурора, що відбувається без урядової ініціативи щодо реформування конкурсу, вказує на бажання влади зберегти контроль над інституцією. Подальша доля відомства залежить від того, чи зможе держава нарешті відійти від моделі кулуарних призначень, або ж п’ятий очільник ОГП знову стане лише тимчасовою фігурою, чия кар’єра завершиться втечею за кордон.
